Для тех, кто любит Городню и её людей. Любое мнение достойно уважения

Районная газета
Поделиться
Посетители
Последние темы
» Неотправленное письмо Николая Лаврентьева Тамбовского Украине: И тебе, и кто душой с Россией – мы желаем счастья и добра!
Вс 22 Апр 2018 - 23:18 автор NikoLavretam

» Крым охранять от диверсантов надо, в нём бесятся с ценою куражи
Вс 22 Апр 2018 - 23:08 автор NikoLavretam

» Не мешают строить мост пустые санкции, – КРЫМ В РОССИИ ДВЕСТИ ТРИДЦАТЬ ЛЕТ УЖЕ
Вс 22 Апр 2018 - 22:58 автор NikoLavretam

» Поэма № 3 РАССКАЗ СВОЙ ВЕДУ, КАК ВЫ ПРЕВРАТИЛИ В ПОБЕДУ БЕДУ. Не мы, а верхи Украины плохи, в России суды так к резонам глухи
Вс 22 Апр 2018 - 22:42 автор NikoLavretam

» Когда и как ОСУЩЕСТВЛЯТЬ ВЛАСТЬ НАРОДУ – источнику власти? В 5-6 лет 1 день на ВЫБОРАХ!
Вс 22 Апр 2018 - 22:33 автор NikoLavretam

» Позор коварной Англии с чудовищной Америкой за дикость агрессии лжи! Слава России за спасение Европы!
Вс 22 Апр 2018 - 22:19 автор NikoLavretam

» Здоровое питание при здоровом образе жизни.
Сб 24 Мар 2018 - 21:03 автор Pelikan

» Кондиционер в детскую.
Чт 22 Мар 2018 - 21:38 автор Pelikan

» Пример родителей
Ср 21 Мар 2018 - 21:52 автор Pelikan



Если вы сочтете возможным и целесообразным, добавьте его на свою страничку...

HTML код: <a href="http://gorodnya.forum2x2.ru /"><img a="" <="" src="http://gorodnya.forum2x2.ru/users/3111/50/38/92/album/gorodn12.gif" /></a><a href="http://gorodnya.forum2x2.ru /"></a> <br />
Май 2018
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   

Календарь Календарь

Погода в Городне
Фильм о Городне
Официальный сайт горсовета
Официальный сайт горсовета
Карта и план Городни
Карта и план Городни
Счётчики посещений
Besucherzahler
счетчик посещений

Статистика по странам
Курс валют в Городне
Курс валют

Вы не подключены. Войдите или зарегистрируйтесь

Новый форум Городни » Все новости Городни без цензуры » Они жили рядом с нами » Ветераны Великой Отечественной » Лидия Александровна Мацапура

Лидия Александровна Мацапура

Перейти вниз  Сообщение [Страница 1 из 1]

Admin


Admin
Admin
Під подихом смерті
Три епізоди із біографії колишньої фронтової медсестри


До 60-річчя Перемоги
«Новини Городнянщини», 9 квітня 2005 року

Цій маленькій хатинці на вул. Комсомольській в Городні більше ста років. Нічого, здається, нема в ній такого, що дало б змогу вистояти під вітрами часу.
Виросло в однокімнатній хатинці десять дітей. П’ятеро з них пішли на війну — три брати і дві сестри. Два хлопці в артилерію, один в кавалерію, а дівчата — медсестри. Всі повернулись з фронту. Братів було поранено. Над сестрами, видно, Бог змилувався — навіть не зачепило. Одна з них — Лідія Олександрівна Мацапура дійшла до Берліна, сфотографувалась під Рейхстагом, залишила на ньому свій автограф. Має ордени і медалі. У саме приміщення заходити без супроводжуючого не дозволили — бува щось обвалиться...
Влітку хатинку прикрашають квіти, і Лідія Олександрівна відносить їх на братську могилу до церкви. Отак вже більше сорока років. Їй зараз 86.
— Мої солдатики там лежать, нікого з рідних не мають...

Епізод перший. Молитва на переправі
Усю війну вона відчувала вже по одному лише гуркоту моторів німецьких літаків — будуть падати бомби чи ні. Ніколи не помилялась. Дівчата та керівництво пересувного шпиталю, з яким пройшла крізь війну, завжди в неї запитували: «Що буде?». Найчастіше вона відповідала: «Дівчата, пропали, точно бомбардувати будуть». Медперсонал біг на вулицю, ховалися в ямки. А які ямки? У них лише одна голова й розміщується. Шпиталь пересувний, прифронтовий — коли окопуватися? Хоча б встигнути допомогти пораненим.
Трьохтонні бомби летять з німецьких літаків. Ото вже буде ямка — там машина розвернеться.
Вона закінчила медичну школу і прийшла до шпиталю, одразу одержала звання старшого сержанта. Звучить як — старший сержант Лідія Мацапура!
Не встигали за нальотами допомагати пораненим. Падали медсестри і лікарі без сну. Фронт відходив, надсилаючи в шпиталь дуже багато тяжко поранених. В живіт. Або з відкритою грудною кліткою. Ось легені. Ось там серце. Поранені благали:
— Не пишіть додому, що я вмираю. Пишіть — поранений.
І це неминуче відчуття, що ти повинна допомогти, повинна встигнути. А не встигаєш в цих нелюдських обставинах. Старші ж медсестри мусили не покидати поранених ніколи, хай хоч з неба бомби падають.
Шпиталь разом з лінією фронту ввійшов в Сталінград і повинен був переправитися через Волгу у Капустін Яр, де розташувався тракторний завод. За нього точилися бої.
На баржі, що переправляли наших солдат, безупинно пікірували німецькі винищувачі. Вогонь, кров, смерть, кривава холодна осіння вода. Пекло у воді. Дівчатам наказали роздягнутися. Ще більш беззахисні, в одних домашніх сорочечках, вони сиділи в баржі, тримали на колінах обмундирування, чоботи, скатку шинелі. Бо може котрій і вдасться врятуватися. Може бути, котра і випливе. А усе те, що ці юні дівчата тримали в рученятах, — вірна погибель. Все одно, якщо каменюку до ніг прив’язати.
Баржа із шпиталем дісталась лівого берега. Але ще на правому,  перед  переправою  медсестри  бачили: Волга не бажає приймати у вічні обійми своїх захисників. Вони потопали, але м’які хвилі виносили їх на поверхню знов. І лише лунало десь з середини ріки все тихіше, тихіше: «Допоможіть, допоможіть...»
У шпиталі було багато медсестер з Сибіру — сміливих, міцних дівчат. Вони не витримували. Брали дошки і пливли на допомогу. Кілька так і не повернулось. Деяких забрала, а потім викинула мертвими на берег ріка. Дві залишилися на березі, але втратили розум.
Там, на Волзі, поруч із шпиталем стояв політвідділ. Молились усі.

Епізод другий. Прострілена пілотка
Перейшли кордон Радянського Союзу. Починався великий наступ. Бої були, та вже не ті. З’явився час навіть давати пораненим концерти. Молодість завжди весела. Лідії казали: «Давай, хохлушко», і вона фарбувала бинти зеленкою та риванолом, прикрашалася, вдягала віночок. Санітар грав на гармошці, а Ліда співала: «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Вона нахвалювалася: «Я закінчила співочу академію».
У шпиталь надходило багато посилок з тилу. І завідуюча шпиталем відправляла дівчат в окопи. Щоб підшивали комірці гімнастерок кожному, дарували носовички, шкарпетки. Взагалі бойовий дух підтримували. Бо ж жінка — то завжди жінка.
І хоч, коли спитала у Лідії Олександрівни: «Чи було на фронті кохання?», вона відповіла одразу, не знітившись:
— Можливо, й було, котрі трошки в тилу. А в нас завідуюча шпиталю казала: «Що за кохання? Вона завагітніє і відправляй її в тил». — А одна медсестра й відповідає: «Я завтра вмру, а ви мене навіть потанцювати не відпускаєте». Ні, в нас завідуюча дуже сувора була.
І ось ішла Лідія Мацапура на передову підшивати біленькі комірці в окопах. І хоч наказано було повзти по-пластунськи (інші й повзли), голови не підіймаючи, вона вирішила, що до лінії фронту майже півтора кілометри. Ну і йде, співає, руками розмахує. Снайпер збив з неї пілотку. Пілотка впала, а вона сама побігла до окопу, впала теж, і її втягнув наш солдат за ногу до траншеї:
— Старший сержант, хіба так можна?
Вона ще довго потім зберігала ту прострелену пілотку. Смерть лише дмухнула в лице. І відійшла...
Жінки на війні. їх цінували, про них піклувалися, підтримували. Навіть коли привозили разом поранених з однієї частини, і з ними був воїн жіночої статі — чи зв’язкова, чи санітарка, а треба ж було класти окремо жінок і чоловіків, останні поранені виговорювали:
— Як же? Вона на фронті з нами разом була, вона нас рятувала. Вона наша. Хай лежить біля нас, ми будемо про неї турбуватися.
Але усіляка медаль має другий бік. Було, наприклад, не лише ставлення своїх. На Західній Україні бандерівець, що опинився в шпиталі, попереджав:
— Не посилайте жінок самих з транспортом без охорони. Не повернеться ніхто.
А де ж охорону брати? Відправляли з машиною поранених — шофера і медсестру з пістолетом. Одна машина проскочить, друга, а третя — ніби згине.
— Мацапура, старший сержант, ваша черга везти поранених.
Їдуть. Три машини, три шофери і старший сержант Лідія Мацапура з пістолетом. їхали вночі. Місячно. З дороги звернули. Шофер каже:
— Загинемо. Хтось стоїть.
Стали. Машини стоять і воно стоїть. Шофер вдруге каже:
— Я не можу йти, машину залишити, поранених. А ви йдіть.
Вона пішла. З пістолетом. Йде півдороги — те стоїть. Захитало головою. А потім — хвостом. Не побігла, полетіла з радості назад:
— То кінь!
Три медсестри пропало разом з машинами. Ліси на Західній не густі, дерева міцні. А під землею в бандерівців ходи, печери. В одній з таких печер і знайшли потім медсестер, тих, що загинули. Жінки були без одягу. Бандерівці, котрі знаходились разом із ними в печері, відстрілювались. Потім застрелились самі. Жінок не вбили.
А поранених і машин не знайшли. Хоча поранений, як каже Лідія Олександрівна: «Він же — зовсім невинний».

Епізод третій. Подарунок
Як тільки Червона Армія перейшла кордон Союзу, вийшов військовий наказ: виявляти культуру спілкування, ні в якому разі не вдарити, не зобидити, не знущатися. Якщо залишаться продукти — віддавати, хворих — лікувати. А чужих продуктів не брати, можуть бути отруєні, воду теж треба перевіряти.
Багатих німців не залишилося. Вони втекли далі на захід. Лідія Олександрівна пам’ятає одне маленьке містечко, де двері в будинках були скрізь замкнені. Бо, як потім з’ясувалося, бургомістр перед тим, як від’їхати, налякав:
— Прийдуть, усіх повбивають. І кров з ваших будинків потече, її проллють, як і ви проливали.
Лідія Олександрівна з військовими стукають у двері. Німці кричать криком. А в наших наказ: їжу треба віддавати. Показують в віконце хліб, сіль. Ні, німці не відчиняють. Лише волають: «Вай, вай, вай». А в наших — наказ. Вони виламують двері, заходять-таки в будинок. Німці в кутках, крик і сльози. Наші воїни, поклали продукти на стіл, дивляться: що ж робити? Без перекладача. Ну нічого, потім десь знайшли білого емігранта, розібралися.
— Люди були голодні, — каже Лідія Олександрівна. Шпиталь вже розташовувався в німецьких закладах, санаторіях. Багато поранених не бажали лягати на німецьку білизну, перини, не хотіли німецької гарної одежі.
— Дайте нам наше, — кричали, — не хочемо чужого.
А одного разу знайшли награбоване. Багато. Наші рушники, ковдри. Поранені обіймали і цілували рідні речі, вдихали чистий рідний дух. Плакали. І одужували швидко, на очах.
Але є в неї біла вовняна ковдра, вона вже шістдесят років з Лідією Олександрівною. Її подарувала німкеня.
Це вже після війни медсестра отримала такий подарунок. Після 9 травня, коли Лідія побачила салют на вулицях Берліна. І з радості скочила на руки незнайомому генералові, що йшов поряд і теж закричав: «Перемога!».
Німкені приходили до шпиталю і пропонували свою допомогу. Одна з них і запросила Лідію Мацапуру з подругами до себе в гості. Подарувала чудову ковдру. Сказала:
— Будете пам’ятати мене, скільки живете.
Так і сталося. Ковдра дуже якісна, з доброї руки. Ніяка інша не зігріє так.

А. Немирова


Посмотреть профиль http://stihi.pro/user/Khmelenok/news/

Вернуться к началу  Сообщение [Страница 1 из 1]

Права доступа к этому форуму:
Вы не можете отвечать на сообщения