Для тех, кто любит Городню и её людей. Любое мнение достойно уважения

Районная газета
Поделиться
Посетители


Если вы сочтете возможным и целесообразным, добавьте его на свою страничку...

HTML код: <a href="http://gorodnya.forum2x2.ru /"><img a="" <="" src="http://gorodnya.forum2x2.ru/users/3111/50/38/92/album/gorodn12.gif" /></a><a href="http://gorodnya.forum2x2.ru /"></a> <br />
Октябрь 2017
ПнВтСрЧтПтСбВс
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Календарь Календарь

Погода в Городне
Фильм о Городне
Официальный сайт горсовета
Официальный сайт горсовета
Карта и план Городни
Карта и план Городни
Счётчики посещений
Besucherzahler
счетчик посещений

Статистика по странам
Курс валют в Городне
Курс валют

Вы не подключены. Войдите или зарегистрируйтесь

Новый форум Городни » Все новости Городни без цензуры » Они жили рядом с нами » Ветераны Великой Отечественной » Пелагея Сергеевна Приходько

Пелагея Сергеевна Приходько

Предыдущая тема Следующая тема Перейти вниз  Сообщение [Страница 1 из 1]

Admin


Admin
Admin
Довга дорога додому

«Новини Городнянщини», 7 травня 2005 року

Поліні Приходько виповнилось 13, коли почалася війна. В одну мить її ровесники з дітей перетворились на дорослих, на чиїх плечах лежала важка сільська праця.
У 1943 році радянські воїни погнали фашистів у їхнє лігво. А Поліна разом з тисячами інших підлітків та жінок впряглася у відродження сільського господарства країни.
Зараз Пелагея Сергіївна згадує і сама дивується: звідки брались ті сили. У рідній Бутівці на косовицю влітку 44-го ходили бригадами. У їхній бригаді було дев’ять дівчат. Найстаршій — бригадиру — тільки-но сповнилось 22 роки. Косили все — жито, овес, конюшину. Мозолі не сходили з тендітних, ще по-дитячому ніжних долоней. Країна, що піднімалась з розрухи, вимагала повної віддачі сил, не робила скидок ні на стать, ні на вік.
Восени Поліну (так ласкаво кликали Пелагею рідні й друзі) призначили приймальницею молока у Бутівці. У людей корів залишалось мало. Та й ті, у кого вони були, здавати молоко не хотіли — у післявоєнний час воно було спасінням від голоду для сім'ї. Було, що у день збирала не більше 5-10 літрів з усіх дворів села.
А на весні до Поліни підійшов Микола Нагорний, голова колгоспу імені Ворошилова, і повідомив:
— Все, Полю. Збирайся негайно. Поїдеш у саму Германію, пригоните звідтіля корів, що наші у фашистів відібрали.
— Та я ж іще з маслозаводом не розрахувалась, — сплеснула руками дівчина. Та на те вже ніхто не зважав. І ось 28 березня у Городні було скомплектовано групу з Пелагеї, її односельчанки Марії Перековець та чотирьох хоробичан — Євдокії Слісаренко, Олександри Короткої, Галини Короткої та Федора Тимошенка. Старшим групи призначили Івана Григоровича Купріянова.
Документів на руки дівчатам не видали. Тож навіть у найкритичніші моменти думки про втечу не виникало. Три доби їхали поїздом у товарному вагоні.
Пам’ятаю тільки, що колоди у тому вагоні нам слугували за сидячки, а до вітру бігали у протилежний кінець вагона — він довжелезний був, — згадує Пелагея Сергіївна. — У Ополі, польському місті, нас вже чекав вантажний автомобіль. У той же день ми потрапили під бомбардування — бойові дії розгортались за 10-15 кілометрів від нашого шляху. Дякувати Богу, всі залишились живі. Багато чого вже призабулось. Та пам’ятаю, що на місце призначення — у містечко Скорошевицю польського воєводства ми прибули за 10 днів до Перемоги. Поселили нас у господарстві фермера-поляка. Де був на той час фермер — нам не розповіли. Керував господарством один із радянських воїнів. У тому господарстві налічували 110 корів. Була й інша худоба, на полях працювали наймані робітники з поляків. Нашу групу поставили на довольство. Годували гарно. І вчили доглядати за коровами. Понад місяць звикали ми до тварин, а вони до нас.
— 9 травня довелось зустрічати там же?
— Так. Не сказати, як ми раділи перемозі! І поляки раділи не менше нас. На нас господарство залишили, а самі усі до одного — у костьол, що у кінці саду стояв. А ми корів подоїли — і собі у костьол: цікаво ж було, чи так поляки Богу моляться, як ми. Виявилось — не так. Всі вони у костьолі за столами, ніби за партами у школі, сидять. У кожного — книжечка з молитвами. І у той день всі дякували Всевишньому і звільнення від фашистського іга. А у кінці травня ми ви вирушили у довгу дорогу додому. До того часу ми привчили корів до паші (у поляків вони не були навчені пастися, їх годували у стійлах), щоб було легше їх перегоняти.
—  І скільки ж худоби ви гнали на Україну?
— Усі 110 голів, що були у господарем Скорошевицького воєводи. Це ті, що були у нашому гурті. Але таких, як ми, з різних областей України було дуже багато. Тож ми трималися по кілька груп разом — вовки дуже дошкуляли, гуртом не так страшно було у них корів відбивати, адже у кожній групі були майже самі жінки.
— Як довго ви добиралися додому?
— Понад 4 місяці. Йти було дуже важко. Ви були босі — яке там взуття у воєнне лихоліття? Ноги були всі зашкарублі, порепані, з тріщин сочилася кров. А в мене якось рана загноїлася, екзема розрослась. Добре, що це ще в Польщі трапилось. Із шпиталю фельдшер приїжджав, перев'язку робив. Добра жінка, полька, доглядала за мною, до себе у дім взяла. А як полегшало, я із своєю групою далі пішла. Вірніше, верхом на бику їхала — ступати ж іще боляче було.
— Поляки привітно зустрічали ваш караван?
— Так. Вони міняли наше молоко на продукти харчування, та й ставились доброзичливо. А ось на Західній Україні нам туго довелось. Ой як туго. Місцеві жителі були агресивні, ворожо настроєні проти радянських солдатів, а заодно свою ненависть перенесли й на нас. Молоко з корів доводилось видоювати просто на землю — місцеві жителі його не приймали. Ніхто й скоринки хліба жодного разу не запропонував. Група погоничів, що йшла поперед нас, була захоплена однією з банд западенців. Корови зникли у невідомому напрямку, а дівчат потім знайшли наші солдати — заляканих, розчавлених морально і фізично. Нас така доля минула — на нашому шляху через кожні 30 кілометрів стояли диспетчерські пункти, інформація від них передавалась по ланцюжку. Після випадку з попередньою групою наш маршрут було змінено, направлено більш безпечним путівцем, через Рівне-Луцьк-Володимир-Волинськ. Жодної корови ми не загубили. До того ж хворих тварин ми залишили на диспетчерських пунктах, а взамін отримували нових — тих, що вже видужали. Додому ми повернулися майже одночасно з батьком. Його разом із ще 40 чоловіками з Бутівки було вигнано на примусові роботи у Німеччину. Ото радощів було у сім'ї.
— Ви, напевне, отримали винагороду за такий відважний вчинок?
— Ага. (Сміється). Точно вже не пам’ятаю, та заплатили нам приблизно по три тисячі карбованців. На той час пуд жита коштував 800, а склянка солі — 200 карбованців. Та справа не в тому — раділи, що живі залишились, що війна скінчилась. А ось брат наш, Микола, склав голову у бою. Лише 21 річок йому виповнилось. І сестричці моїй, Ользі, що зараз зі мною живе, теж горя дісталось. Німці спочатку її разом з іншою молоддю призначили вивезти до Германії на примусові роботи. Та не встигли. Клюси були спалені вщент, тож частину молоді, серед них була і Ольга, погнали туди — збирати врожай на полях. А потім, як радянські солдати прийшли, молодь примусово відправили у вагонах — телятниках на Донбас. Фашисти там затопили шахти, тож дівчата відкачували з них воду, працювали на відбудові. Потім прохально-примусово відрядили працювати у Чорнобиль на лісозаготівлю. Треба ж було відроджувати господарство країни. А для цього потрібні були молоді і дужі руки. Тож ніхто не питав, чи хочемо ми, чи важко нам... Несли свій хрест і все.
Живуть сестри Ольга і Пелагея зараз разом. Удвох все ж легше долати старість. Пелагеї доля не подарувала дітей, тож допомагає Ольжина рідня. Є у сестер і дім у рідній Бутівці, та з кожним роком менше залишається сил для порання городу, заготівлі дров. Тож більше перебувають у Городні. Цю квартиру, по вулиці Петровського, де колись розміщувалась чайна, купила Пелагея Сергіївна за гроші, зароблені нею під час роботи на півночі, у Сєвероморську. Живуть жінки на дві пенсії. Пелагеї Сергіївні нема ніяких надбавок за те, що вона пішки гнала корів з Польщі на Україну.
Намагалась дізнатись про списки у військкоматі (адже направляли їх від військкомату). Та все марно. Пелагея Сергіївна і зусиль особливих не докладала. Але залишилась у жінки одна мрія.
— Довгі роки не була я на Городнянщині. Не зустрічалась жодного разу з тими дівчатами з Хоробич, з якими ходила по корів до Польщі. А так би хотілося зустрітися. Ось і річниця Перемоги іде. 60 років минає. Все менше кожному з нас залишається весен зустрічати. То, може, хто з дівчат прочитає газету і захоче зі мною побачитись? А як би добре було зустрітись усім нам. Дівчата, ви чуєте? Відгукніться...

С. Томаш

Посмотреть профиль http://stihi.pro/user/Khmelenok/news/

Предыдущая тема Следующая тема Вернуться к началу  Сообщение [Страница 1 из 1]

Права доступа к этому форуму:
Вы не можете отвечать на сообщения